все з цього блогу переноситься на блог на мойому сайті!
так шо переїздимо туди)

Зточений олівець стрибав по папірцеві, як якийсь засмаглий маленький серфер. Бухгалтер знов підраховував збитки, доходи, баланси, дивіденди і купу всіляких різних мотлошних речей, які йому, по правді кажучи, потрібні й не були. Просто він намагався бути гарним працівником, а Шеф - його треба обов’язково слухатись! - наказав. “А моє діло маленьке - сиди собі й рахуй.”
Так собі думав маленький Бухгалтер, старанно виводячи стовпчики складних розрахунків таким же, як і він, коротуном-олівцем. А ще він думав, що було б гарно випити кави. І про свою жінку, улюблену жінку, що чекала його вдома з гарячою вечерею й котом, величезним пухнастим чудовиськом.
“Як же мене збісив цей кіт”, - подумав про себе Бухгалтер, здригнувся й піднявся зачинити бемкаючу кватирку - на вулиці була доволі вітряна осінь.
Чогось, сам не знаючи, чому, він відчинив усе вікно й висунув туди голову, упиваючись вологим морозним жовтуватим повітрям. “Гарно, чорт забирай”, - думав він, стежачи за падолистом. - “Гарно!” - міркував далі, перевівши погляд на асфальтовану доріжку, вкриту тверденьким, мовби з наждачки, сірим снігом, першим листопаднім снігом.
І тут він побачив ЇХ.
Пару Мандрівників на конях верхи.
Він (не просто він, а Він - не займенник, а підмет) їхав вільно, однією рукою тримаючи повід, а іншою - велике зелене яблуко, від якого Він щопівхвилини відкусував. В Його очах грала посмішка - весела, безтурботна посмішка з Його вуст. Довге пишне волосся було зібране ззаду у товстий хвіст, що міцно перехоплювався на кінці залізним обручем.
Вона щось розповідала Йому й іноді сміялася зі своїх же слів, показуючи сліпучу посмішку, зовсім як у рекламі зубної пасти - з однією різницею, що ця була дійсно справжня. Її кінь був чорний з білою смужкою поміж вух, по якій Вона раз у раз проводила долонею, пестячи тварину. Сиділа Вона у сідлі також вільно, як і Він, ще й тримала руки за головою.
Увесь їх несуттєвий скарб вміщався в один потертий наплічник незрозумілого кольору, висівший у Нього на плечі. Вони були дивні й дивовижні відразу.
“От би стати такими, як вони, от би жити так само розкуто й необмежено, сам собі хазяїн й ніяких конституцій”, - розмріявся Бухгалтер. - “Цікаво, куди вони прямують? А, байдуже куди, це все одно буде найдивовижніше місце на землі! Я відрощу собі довгу-довгу шевелюру (тут він потер себе по лисині, лискуче сяявшій на холодному осінньому сонці), візьму старий сачок й гітару… а з конем - то вже й не питання! Люба з радістю покине свій гурток домогосподарок і будемо їздити світом разом із котом… ох клятий кіт, він дістав!”
Тут злість палахнула у його очах, він титанічно стис руку, забувши, що в ній - його старий друг, коротун-олівець. Дерев’яний товариш, тихо крекнувши, зламався. Бухгалтер несамовільно, поранивши трохи долоню, скрикнув. Чорний кінь Мандрівниці озирнувся на вікно, схрапнув й помчав уперед, розкидаючи жовтий падолист своїми довгими чорними ногами, взутими у залізні підкови. Його наїздниця, ледве не впавши з коня вперше в житті, вхопилася за луку сідла й щось казала своєму небалакучому другові, що їхав поряд. Той думав, що скоро він доїсть яблуко, а недогризок віддасть своїй старій кобилі.
А Бухгалтер думав, що було б гарно випити кави…

Я сиджу в чотирьох стінах.

Стіни давлять. Я в них гину.

Треба тільки випить трошки

І все стане понарошку.

Та мені не можна пити,

Я потрібен, аби жити,

Світові потрібно жити,

І для цього живу я.

А що стіни? Всі рожеві.

Давлять мене в порошневі

З моїх мрій, надій, думок -

Не замкнеш їх на замок.

Стіни давлять, життя плине,

І моя мета єдина -

Взяти й жити, жити, жити,

І для того  живу я.

Чи можуть мислити банани?
Томат, картопля, огірки?
Літатимуть чи павуки,

Коли їх кинути у ванну?
Чи можна з’їсти шмат Луни?
Венери, Сонця або Марсу,
Як їх їдять старі бекаси
В своїх садибах восени?
Коли замислюєш таке,
То знай, що ти - не бездоганний.
Лише тому нема догани,
Хто знає абсолютно все.
А ти сиди собі у ванній,
Їж тих томатів, огірків
Та змахуй з себе павуків -
Нехай турбуються банани.

Давайте пограємо в ніч,
Коли світять у небесах
Єдині, жагучі, палкі
Зорі на чорному тлі.
Не в сонце - розжарену піч -
А саме у зорі. Як маг,
Я зроблю вогні такі,
Що світяться тільки у сні -
Не жовті, мені не зич,
Не красні, як старий дах,
А срібні, білі, жаркі,
Як очі її - мої?

Я знав, що я ніколи не зроблю
Оту велику й глибоку могилу,
Я знав, що я ніколи не зарию
У цю пожовклу, стомлену землю
Своє дитинство, мрії і надії.
Я знав, що без пори не пожалію
Про всі мої, хоч й нерозумні дії…
Я знав усе. Тепер не до жалю

Вітер б’є в обличчя,
Наступає ніч.
Це мені не личить,
Це я кину в піч.
Відпочинку просить
Стомлена печаль,
А вітер змія носить,
Але й він впав. Нажаль…

Ядерна зима,
Місячна весна,
Пекельне літо
Мого світу.
Знаю я - нема,
Виходу нема
Із лабіринту
Трояндового квіту…

Все співає людство
Про кладовище мрій.
Вважаю самогубством
Збавлятися надій.
Вітер не вщухає,
Ніч покрила все,
Та я все ж не знаю,
Чого на серці зле…

Ядерна зима,
Місячна весна,
Пекельне літо
Мого світу.
Знаю я - нема,
Виходу нема
Із лабіринту
Трояндового квіту…

4/ /

Уві сні…
Там є картина на стіні.
На ній - костер
Та сиві квіти поміж хмар.
Восени…
Мені так гарно восени.
Картину стер,
Малюнок свій намалював.

Вітер носить
Жовту осінь за вікном,
Та з мене досить,
Хай все лишиться тільки сном.
Синя казка
Розгорнулась в небесах,
Але ясно -
Нема нічого у цих снах…

Уві сні…
Є біла пляма на стіні.
Картину стер,
Та свою не намалював.
Мабуть, я вмер,
Бо відчуваю тільки жах,
Жах перед тим,
Чого немає у цих снах…

Вітер носить
Жовту осінь за вікном,
Та з мене досить -
Це буде завжди тільки сном.
Синя казка
Розгорнулась в небесах
І мені ясно -
Щось має бути у цих снах…

Після недовгих міркувань я вирішив виністи свій арт-креатив на окремий блог так, щоб за ними можна було стежити RSSом (емайл-розсилки я так і не знайшов ).

Отже, читайте мене та… короче, енджой

Лінк на фід (кому треба та хто хоче) - http://capelist.blog.net.ua/feed/ .