Зточений олівець стрибав по папірцеві, як якийсь засмаглий маленький серфер. Бухгалтер знов підраховував збитки, доходи, баланси, дивіденди і купу всіляких різних мотлошних речей, які йому, по правді кажучи, потрібні й не були. Просто він намагався бути гарним працівником, а Шеф - його треба обов’язково слухатись! - наказав. “А моє діло маленьке - сиди собі й рахуй.”
Так собі думав маленький Бухгалтер, старанно виводячи стовпчики складних розрахунків таким же, як і він, коротуном-олівцем. А ще він думав, що було б гарно випити кави. І про свою жінку, улюблену жінку, що чекала його вдома з гарячою вечерею й котом, величезним пухнастим чудовиськом.
“Як же мене збісив цей кіт”, - подумав про себе Бухгалтер, здригнувся й піднявся зачинити бемкаючу кватирку - на вулиці була доволі вітряна осінь.
Чогось, сам не знаючи, чому, він відчинив усе вікно й висунув туди голову, упиваючись вологим морозним жовтуватим повітрям. “Гарно, чорт забирай”, - думав він, стежачи за падолистом. - “Гарно!” - міркував далі, перевівши погляд на асфальтовану доріжку, вкриту тверденьким, мовби з наждачки, сірим снігом, першим листопаднім снігом.
І тут він побачив ЇХ.
Пару Мандрівників на конях верхи.
Він (не просто він, а Він - не займенник, а підмет) їхав вільно, однією рукою тримаючи повід, а іншою - велике зелене яблуко, від якого Він щопівхвилини відкусував. В Його очах грала посмішка - весела, безтурботна посмішка з Його вуст. Довге пишне волосся було зібране ззаду у товстий хвіст, що міцно перехоплювався на кінці залізним обручем.
Вона щось розповідала Йому й іноді сміялася зі своїх же слів, показуючи сліпучу посмішку, зовсім як у рекламі зубної пасти - з однією різницею, що ця була дійсно справжня. Її кінь був чорний з білою смужкою поміж вух, по якій Вона раз у раз проводила долонею, пестячи тварину. Сиділа Вона у сідлі також вільно, як і Він, ще й тримала руки за головою.
Увесь їх несуттєвий скарб вміщався в один потертий наплічник незрозумілого кольору, висівший у Нього на плечі. Вони були дивні й дивовижні відразу.
“От би стати такими, як вони, от би жити так само розкуто й необмежено, сам собі хазяїн й ніяких конституцій”, - розмріявся Бухгалтер. - “Цікаво, куди вони прямують? А, байдуже куди, це все одно буде найдивовижніше місце на землі! Я відрощу собі довгу-довгу шевелюру (тут він потер себе по лисині, лискуче сяявшій на холодному осінньому сонці), візьму старий сачок й гітару… а з конем - то вже й не питання! Люба з радістю покине свій гурток домогосподарок і будемо їздити світом разом із котом… ох клятий кіт, він дістав!”
Тут злість палахнула у його очах, він титанічно стис руку, забувши, що в ній - його старий друг, коротун-олівець. Дерев’яний товариш, тихо крекнувши, зламався. Бухгалтер несамовільно, поранивши трохи долоню, скрикнув. Чорний кінь Мандрівниці озирнувся на вікно, схрапнув й помчав уперед, розкидаючи жовтий падолист своїми довгими чорними ногами, взутими у залізні підкови. Його наїздниця, ледве не впавши з коня вперше в житті, вхопилася за луку сідла й щось казала своєму небалакучому другові, що їхав поряд. Той думав, що скоро він доїсть яблуко, а недогризок віддасть своїй старій кобилі.
А Бухгалтер думав, що було б гарно випити кави…