Я сиджу в чотирьох стінах.

Стіни давлять. Я в них гину.

Треба тільки випить трошки

І все стане понарошку.

Та мені не можна пити,

Я потрібен, аби жити,

Світові потрібно жити,

І для цього живу я.

А що стіни? Всі рожеві.

Давлять мене в порошневі

З моїх мрій, надій, думок -

Не замкнеш їх на замок.

Стіни давлять, життя плине,

І моя мета єдина -

Взяти й жити, жити, жити,

І для того  живу я.

Чи можуть мислити банани?
Томат, картопля, огірки?
Літатимуть чи павуки,

Коли їх кинути у ванну?
Чи можна з’їсти шмат Луни?
Венери, Сонця або Марсу,
Як їх їдять старі бекаси
В своїх садибах восени?
Коли замислюєш таке,
То знай, що ти - не бездоганний.
Лише тому нема догани,
Хто знає абсолютно все.
А ти сиди собі у ванній,
Їж тих томатів, огірків
Та змахуй з себе павуків -
Нехай турбуються банани.

Давайте пограємо в ніч,
Коли світять у небесах
Єдині, жагучі, палкі
Зорі на чорному тлі.
Не в сонце - розжарену піч -
А саме у зорі. Як маг,
Я зроблю вогні такі,
Що світяться тільки у сні -
Не жовті, мені не зич,
Не красні, як старий дах,
А срібні, білі, жаркі,
Як очі її - мої?

Я знав, що я ніколи не зроблю
Оту велику й глибоку могилу,
Я знав, що я ніколи не зарию
У цю пожовклу, стомлену землю
Своє дитинство, мрії і надії.
Я знав, що без пори не пожалію
Про всі мої, хоч й нерозумні дії…
Я знав усе. Тепер не до жалю